Автоісторії: Як змінювались номерні знаки на авто у Києві протягом 116 років
законодавство | Опубліковано - 2022-06-03 17:53:50 (71271 разів прочитано)
AUTO-Consulting продовжує цикл історичних статей проекту «Автоісторії». Цього разу ми розповімо про еволюцію номерних знаків у Києві протягом більше ніж 100 років. Отже, якими були автомобільні номери у столиці на протязі цього часу.
Автомобіль без номерного знака – все одно, що людина без прізвища. У Європі це стало очевидним ще наприкінці 19 століття: перші автономери з'явилися у Франції. У Парижі 14 серпня 1893 року набув чинності поліцейський указ муніципалітету, який зобов'язував оснащувати реєстраційними табличками всі автомобілі, що експлуатуються у місті. А ось така схильна до впорядкування всього Німеччина наздогнала сусідів лише через три роки: перші німецькі номерні знаки з'явилися в Мюнхені. Далі хвиля запровадження реєстраційних знаків потужно пішла по всій Європі.
Першою країною, яка затвердила єдиний національний стандарт автономерів, стали Нідерланди. Спочатку голландці вішали на автомобілі прості таблички з послідовною нумерацією, починаючи з сакраментальної одиниці, проте у 1906 році запровадили загальний стандарт. Найбільш «довгограючий» стандарт виявився у Великій Британії. Як запровадили у королівстві єдиний формат автономерів у 1903 році, так і діє він досі. Ось радість для власників колекційних раритетів!
У США автомобільні номерні знаки з'явилися в 1901 року, причому кумедно, що спочатку власники мали самі виготовити собі номерну табличку. В результаті кожен робив це як тільки міг: зустрічалися навіть шкіряні або повстяні автономери! А ось у 1909-му муніципалітет Нью-Йорку освоїв власне виробництво номерних знаків, і з того часу ідея зробила крок по всій країні.
На зорі автомобільної ери
Київ, як місто прогресивне, закономірно став одним із лідерів автомобілізації на території сучасної України, хоча перший автомобіль з’явився у Одесі. У книзі Леоніда Гоголева "Ретроавтомобілі на вулицях Києва" наведено статистику, що у 1911 у Києві нілічувалося 78 авто, у 1912 році їх вже було 166 одиниць, а 1913-го їх кількість зросла вже до 328. Вулицями їздили не лише приватні екіпажі, а й автобуси, карети швидкої допомоги та навіть таксі. Тому не дивно, що на київських автомобілях номерні знаки з'явилися майже в ногу з Європою – 1 травня 1906 року (за старим стилем). Видавалися вони Київською міською управою. Зберігся фотознімок, на якому чітко помітний порядковий номер 3, а праворуч, дрібнішими символами, вказана дата дії номерної таблички (1907) і позначення КГУ (Киевская городская управа).
Ключовий момент у європейській історії номерних знаків настав у вересні 1909 року, коли в Парижі відбулася перша міжнародна конференція з проблем автомобіля. На ній, зокрема, затвердили принципові моменти щодо реєстрації автомобілів. У лютому 1910 року ці правила ратифікував імператор Микола II, і на території Російської імперії набули чинності нові адміністративні положення для автомобілістів. Одним із важливих нововведень була обов'язкова реєстрація автомобілів, якою займалася – як і за часи візників – місцева влада.
Суть реєстрації не змінилася в порівнянні з тими візниками: облік автомобілів був потрібен насамперед для стягнення щорічних зборів. Тому видані реєстраційні знаки треба було замінювати щороку. Такий собі аналог талону техогляду. Звичайно, не було жодних стандартів, ні загальних, ні навіть місцевих. Кожне місто винаходило щось своє: в деяких містах, наприклад, для легкого виявлення тих, хто не заплатив у міську скарбницю, щороку вводили таблички іншого кольору, і поліцейські запросто чіпким поглядом вихоплювали боржників у рідкісних автопотоках.
Цікаво, що київська міська влада потурбувалася не лише про стягнення зборів, а також про перевірку технічного стану – тому щорічний номерний знак служив також і символом техпридатності.
Через декілька років після введення нових адміністративних додатків формат київських номерів змінився. Дату видачі на номері більше не проставляли, а самі номери перед цифрами отримали літеру А. В травні 1916 р. київський поліцмейстер з метою полегшення нагляду за автомобілями подав владі пропозицію, щоб запровадити в Києві особливу градацію для номерів автомобілів. Відповідно до неї номерами в діапазоні 1—500 повинні позначатися приватні та наймані машини, 500—600 — автомобілі штабні та взагалі військові, від 600 і вище — автомобілі організацій всеросійського земського, міського союзів тощо. Збереглися фотографії автомобіля гетьмана Скоропадського: на його Rolls-Royce був саме такий тризначний номерний знак.
Автомобіль Minerva з київськими номерами під час перевірки документів німецьким патрулем. 1918 р
Цікаво, що київські таксі мали літеру "Д" у складі номерного знаку.
Таксі Case Tourster з номером Д-308 у березні 1917 р на фоні знесення пам'ятнику Столипіну у Києві
Від революції до Другої Світової війни
У молодому СРСР збереглася та сама практика: знаки теж треба було змінювати щорічно, видавали номери також органи місцевого самоврядування, отже, знову не було жодного загального стандарту, крім розмірів.
Автомобільні номери зазвичай виглядали невигадливо: досить великі таблички з нанесеними на них чорними цифрами, які у великих містах могла передувати літера.
Ось витримка з «Правил всерадянського обліку автомобілів і мотоциклів» (1925): «Номерні знаки встановлюються одного зразка. Матеріал – покрівельне залізо; форма – прямокутник, фарба встановлюється щорічно розпорядженням відповідного ОМЄС'а.
Розміри знаків для автомобілів: передній 300 мм х 130 мм, а задній 340 мм х 170 мм, для мотоциклів – 220 мм х 130 мм. Цифри чорного кольору, розміри за висотою на 30 мм менші за висоту дошки, ширина штриха в 15 мм.»
З 1931 року обліком автомобілів стали відати підрозділи міліції, та вийшла перша спроба стандартизувати автономери по всій країні. Недовго думаючи, за основу взяли московський зразок: біла чи жовта табличка, на якої – чотири цифри, розділені попарно рисочкою. Київ зашифрували літерою З, а області дісталася літера Н. Проте цей типаж проіснував зовсім недовго.
Вже в 1933 році, було введено більш ґрунтовний стандарт: в автономерах вирішили закріпити прив'язку до географії. Номерні знаки стали п'ятизначними і складалися виключно з цифр, розділених рисками після першої та третьої (наприклад, 1-21-92). А знизу під рядом цифр вказувалась регіональна приналежність номера – таких регіонів, так званих дортрансів, було 45 на весь Союз.
Зазвичай підписом була назва міста, в якому знаходилось управління дортрансу – в нас це був, звісно, Київ. Абсолютно всі номерні знаки старих форматів наказувалося замінити до 1 липня 1934 року.
Проте стандарту 1933 року теж надовго не вистачило. Вже 1936 року з'явився новий формат. Першопричиною його виникнення стало чергове переадміністрування: 3 липня 1936 Раднаркомат СРСР прийняв «Положення про Державну автомобільну інспекцію (ДАІ) Головного управління робітничо-селянської міліції НКВС СРСР». Власне, нова служба прийняла на себе почесний і клопіткий тягар постановки транспортних засобів на облік.
Номерні знаки змінилися кардинально. Фон таблички став чорним. Пропав ряд дрібних літер з назвою регіону, що важко читався, а замінило його дволітерне кодування перед чотирма цифрами, розділеними попарно рисочкою. Позаду номерні знаки стали дворядними.
Києву дісталися літерні серії КК, УЛ, ФО, ФП та ЮГ для автомобілів, а також КК та ФО для мотоциклів: на останні видавалися таблички значно зменшеного формату, й розміщувалися вони лише спереду, на передньому крилі.
Примітно, що Київській області дісталося менше серій: УЮ та ФС для автомобілів та єдина УЮ для мототехніки. Це говорить нам насамперед про те, що вже за межею Києва автомобілізація йшла зовсім іншими темпами, ніж у самому місті.
З 1941 по 1944 роки територія України була під фашистською окупацією – тоді де-факто це був Рейхскомісаріат Україна. Гауляйтери видавали на техніку номерні знаки власного стандарту – була створена літерна серія RKU (яка так і розшифровувалась: Reichskommissariat Ukraine), після якої табличками йшли чотири цифри.
Вже 1942 року стандарт змінили: серія отримала дві літери RU, а цифр стало шість. Для кожного регіону України діяли свої діапазони цифр: за Києвом спочатку були 4001–5000, потім, у зміненому форматі, – 300001–360000. Окремі номерні знаки були для мотоциклів та велосипедів. Ось, як на цьому фото.
З чистого аркуша
Після Другої світової війни фактично довелося розпочинати спочатку всю реєстрацію транспортних засобів. Багато реєстраційних документів, номерних знаків, та й самих транспортних засобів було втрачено. Більшість автомобілів була мобілізована й отримала військові номерні знаки. Чимало було завезено трофейної техніки, та й деяким лендлізівським машинам пощастило уникнути повоєної утилізації. Всю систему потрібно було оперативно упорядковувати.
І ось в 1946 році по всьому Союзу запроваджується новий стандарт автомобільних номерів. Табличка отримала яскраво-жовтий фон, відкривали її дві літери, зміщені до лівого верхнього кута, а потім йшли дві пари чорних цифр, розділені рисочкою. Як у довоєнної серії, літерами кодувався регіон, однак і серії літер, і саме регіональне розділення стали вже зовсім іншими. Вперше на практиці стали вводитися окремі серії для державного та приватного транспорту.
Отже, Києву дісталися такі серії: державні – УШ, УЭ, УЮ, ЩА, ЩБ, ЯЮ, приватні – УЧ (її так і розшифровували: «украинский частник», хоча скоріше це було неофіційно) та кумедна ЯЯ. Мотоцикли за формою власності не відрізнялися: для них передбачили серії УШ та УЭ. Мотономери зразка 1946 передбачали тільки одну задню табличку, причому за розміром вона була такою ж, як і на автотранспорті – тобто дуже великою.
Пізніше в рамках серії, вже у 50-ті роки, вперше з'явилися окремі номерні знаки для причепів: у Києві це були літерні серії УЧ та УШ. До речі, на причепах обидві ці серії закріпилися за Києвом надовго, до 90-х років, навіть у наступних нових стандартах номерних знаків.
Київській області 1946 року дісталися зовсім інші літерні коди. ФН, ФО, ФП, ФР, ЩС, ТТ – для автомобілів, ФН, ФО, ТТ – для мотоциклів. Окремих серій для приватників не передбачали: гадаємо, що в області їх було небагато. Цікавий факт: автомобільну серію ТТ розпочали на Київщині, а ось закінчили чомусь на Черкащині.
Білим по чорному…
Автомобілізація країни почала зростати лавиноподібними темпами, та до кінця 50-х стало ясно, що стандарт 1946 себе вичерпав: номерів вже стало не вистачати. 1958 року з'явився новий загальносоюзний стандарт номерних знаків. Якщо жовті номери 1946 року сьогодні далеко не всі бачили, то цей тип 1958 року, звісно, знайомий кожному: табличка з чорним фоном і білі символи з рельєфним трикутним профілем – дві пари цифр з рисочкою між ними та три літери.
Особлива перевага цього стандарту – набагато більш зрозуміле позначення регіонів. Тепер кожен радянський громадянин, подивившись на номерний знак, міг майже завжди без помилок та запинок визначити, з якого ж куточку країни приїхав цей автомобіль. Адже дві перші літери в абсолютній більшості випадків означали місто чи область (зазвичай за назвою обласного центру). У Києві, зрозуміло, видавалися серії КИ*, а великій Київській області одразу виділили серію КХ*.
У цій серії типів автономерів побільшало. Мотоциклетні номерні знаки стали меншими за розміром, ніж автомобільні, а з 1965 року з'явилися і ще дрібніші для мопедів (у Києві видали лише одну мопедну серію – КИА). На номерах для причепів додалося позначення дрібними літерами: ПРИЦЕП або ПР-П.
Окремі серії з того ж 1965 року були виділені для тракторів та спецтехніки, причому дві літери на них позначали не географічну приналежність, а приписку до відповідного профільного міністерства чи промислової галузі. Такі номерні знаки зберегли жовтий фон та чорні символи, як на номерах 1946 року. Додатково ними вказувалося: ТР-Р (трактор), ПР-П (тракторний причіп).
У стандарті 1958 року у Києві діяв дуже цікавий розподіл літерних серій між державними та приватними автомобілями. Так, серії КИВ, КИЗ, КИМ, КИО, КИС, КИУ, КИФ, КИЧ, КИЮ, КИЯ в повному складі були видані приватним власникам. Серії КИБ, КИГ, КИЖ, КИК, КИП, КИЦ, КИЩ, КИЭ – навпаки, видавалися виключно на державний транспорт. У серіях КИН та ХТА першу тисячу номерів видано на державні автомобілі, решту – на приватні. В серії КИЕ перші 7500 номерів належали державним автомобілям, а залишок – приватним. Серія ХТБ була поділена порівну: перша половина – державна, друга – приватна.
...і чорним по білому
До 80-х років і «чорний» стандарт примудрився вичерпати себе в багатьох великих містах. У Києві видали всі можливі діапазони – від КИА до КИЯ, та довелося почати дві нові серії, за якими вже ніяк не можна було вгадати назву міста: ХТА та ХТБ. Київська область якимось дивом у формат уклалася, хоча й остання можлива серія КХЯ була роздана.
У стандарті 1977 року (який насправді почали масово видавати лише з 1982 року) було багато революційних змін. Таблички стали набагато більшими – передні номери стали за форматом аналогічні більшості європейських. Фон номерних знаків прийняли білим, а символи – чорними: за дослідженнями, такі номери краще читаються. З'явилися абсолютно нові формати, особливо для приватного автотранспорту: третя літера серії стала маленькою і друкувалася перед цифрами, а потім йшли дві великі літери, що позначали регіон. Стали відрізнятися номерні знаки для державних легкових автомобілів та вантажівок з автобусами. Якщо на легкових серіях передній та задній номери були однакові, то на вантажних передній номер зробили горизонтальним однорядковим, а задній – прямокутним дворядковим. У більшості областей легковим серіям діставалися треті літери від А до К або Л, вантажним – від Л або М до Я.
У деяких областях та містах було запроваджено спецсерії для особливо важливого транспорту служб міліції, КДБ, швидкої допомоги тощо: вони виглядали майже так само, як звичайні легкові державні, лише літери стояли в них не після цифр, а перед ними.
Також з'явилися спеціальні номери, з якими можна було виїжджати за межі Радянського Союзу – так звані виїзні. Вони не відрізнялися від звичайних ані кольором, ані розміром, ані розташуванням символів, були варіанти як для державного, так і для приватного транспорту. Чи здогадаєтеся, у чому ж був їхній секрет? Все просто: на цих номерних знаках друкувалися лише такі літерні символи, які були однакові в кириличної та латинської абетках. Здебільшого такі номери видавалися в прикордонних регіонах, у нас – насамперед у Львівській та Закарпатській областях.
Практика їхньої видачі різнилася від регіону до регіону. Десь ці номери видавали виключно на час поїздки за кордон, а потім вилучали, десь їх дозволяли мати як дублі, а десь, особливо наприкінці 80-х і на початку 90-х, їх взагалі видавали масово через брак звичайних серій. Саме тому на Західній Україні навіть сьогодні можна зустріти дуже незвичайні радянські номери – наприклад, м7055ОН: це приватний виїзний номерний знак Львівської області.
За Києвом у стандарті 1977 року закріпився, звичайно, літерний код КИ. У нашому місті видали державні вантажні серії КИБ, КИЛ, КИМ, КИН, КИП, КИТ, КИУ, легкові КИА, КИБ, КИВ, КИД, КИЕ, КИО. Для міліції було виділено окрему серію КИР, а серію номерів «особливої важливості» означили ласкаві літери КИС. Приватні легкові серії були видані в діапазоні від а….КИ до ф….КИ, ближче до середини 80-х з'явилися й чотири альтернативні серії: а….ХТ, в….ХТ, е….ХТ, к….ХТ. Як зауважить пильний читач, вони – ті самі виїзні.
Була ще у Києві надзвичайно цікава особлива серія мотоциклетних номерів: КИЯ, причому на жовтому фоні. Це були номери для нерезидентів – іноземців, видали їх 19 екземплярів.
Київська область, як і в стандарті 1958 року, зберегла код КХ. Спецсерія була й у обласних номерів: КХС.
Вісімдесяті роки ознаменувалися для країни епохою тотального дефіциту. Бракувало всього – і навіть автомобільних номерів. Саме з цієї причини вже в ті часи, коли діяв новий стандарт 1977 року, у багатьох областях через брак нових номерних знаків могли видати надруковані, але не видані номери зразка 1958 року. У Києві, наприклад, стали в нагоді залишки знаків серій ХТА і ХТБ, а в 1987 році видали майже всю «чорну» мотосерію КИХ.
Незалежні
Після розвалу Союзу українські номерні знаки почали поступово змінюватись.
У 1992 році стали видавати номери практично того ж стандарту 1977 року – єдиною відмінністю стало застосування в них українських літер. Київські серії перетворилися на KI та одразу стали виїзними: були видані державні серії КІА, КІМ для легкових автомобілів та КІА, КІВ для вантажних, приватники отримували номери а….KI, мотоцикли – KIA.
З 1993 року у лівій частині номерної таблички з'явився український прапор та код держави – UA, від основної частини номера їх відокремлювала вертикальна межа. До 1995 року в такому форматі роздали три державні серії КІА, КІЕ, КІМ та аж вісім приватних – а….КІ, в….КІ, с….КІ, е….КІ, н….КІ, I….КІ, к….КІ, м….КІ. Поміняли літеру И на I навіть на номерах для причепів, хоча паралельно видавали ще радянську серію СЯ.
На Київщині нічого принципово не змінилося: код КХ і так був нейтральним, та ще й автоматично виїзним. Хіба що прапор та код UA додалися з 1993 року. Для причепів видали серію МІ, для мотоциклів – KXI.
Проте було очевидно, що далі тягнути радянський стандарт немає ані сенсу, ані честі. Тому в 1995 році з'явився перший по-справжньому власний, національний формат номерних знаків України: автолюбителі їх часто називають «п'ятизнаками», за кількістю цифр на табличці. Отже, цифр стало п'ять, з рисою після третьої, а після них з'явилися дві літери, для кожного регіону – свої характерні, і це правильно.
Регіон на номерах позначався насамперед не цими літерними серіями, а двома маленькими цифрами в лівій частині номерної таблички. За Києвом закріпився код регіону 11, за областю – 10. Літерними серіями Києва стали КА, КВ, КЕ, КН, КІ, КТ, ОО, ІІ, а області – КК, КМ, КХ. Мотоциклетні номери зберегли колишній радянський формат, хіба що літери на них були іншими. З 2000 року з'явився новий тип номерних знаків для транспортних засобів, що здійснюють пасажирські перевезення, – з жовтим тлом.
Нинішній, сучасний стандарт українських номерних знаків було введено в дію в 2004 році. Але й він із роками змінюється: в 2014 році ліве поле з прапором та символами UA стало синім, минулого року скасували низку колишніх типів – наприклад, жовті номери для автобусів та таксі. Проте ввели й чимало нових, найвідоміший з яких – для електромобілів, із зеленими символами та літерою Z (уж вибачте, хто ж знав).
Вважаємо цей стандарт дуже вдалим: він ємний за кількістю можливих комбінацій, добре читається та запам'ятовується. Отже, його довго ще не знадобиться міняти. Але й резерви для чогось нового є: автору цих рядків дуже хотілося б побачити спеціальні українські номери для ретротехніки. Віримо, що у майбутньому України так воно й буде.
Під час підготовки статті використовувалися матеріали сайту avtonomer.net. та фото Л. Гоголева
Роздрук, збереження, переклад іншою мовою або носій матеріалів, опублікованих у новинах AUTO-Consulting, допускаються лише для особистого використання. Інше використання матеріалів (зокрема, часткова чи повна публікація) допускається лише з дозволу ІАГ AUTO-Consulting. Використання матеріалів www.autoconsulting.com.ua допускається за наявності гіперпосилання на www.autoconsulting.com.ua.
